|
|
|
Оповідання Наталі Лапіної
Вовкулака
Боже, вчини нас знаряддям Твого миру,
щоб ми сіяли любов там, де панує ненависть;
прощення там, де панує кривда;
мир там, де панує незгода;
надію там, де панує розпач;
світло там, де панує темрява;
радість там, де панує смуток.
З молитви святого Франциска Ассізького
Це був простий кухонний ніж. Гострий, із широким біля держака лезом. Він нагадував сильно видовжений трикутник. Тримати такий під одягом – дуже незручно. Тому Гуго щільніше закутався мішковиною благенького плаща і, важко гупаючи сандалями, закрокував рішуче й відчайдушно. Зовсім не змерз, ні, просто не хотів, аби брат Франциск помітив, що він ховає під одягом.
Гуго був значно вищий та набагато масивніший за тендітного Франциска, мав довші ноги, і тому кількома кроками наздогнав його. Незграбно тупотів поруч, похитувався, наче ведмідь.
І говорив хрипкувато, невміло й непереконливо:
– Я його бачив… здалеку. Страшний звір… Вовкулака! Таких ще не бувало… Великий, як… - повів однією рукою вгору, намагаючись окреслити надмір розмірів. – Злий. Очі такі… А зуби… І підступний. Розум же… людський… має…
– Навіщо ти мені знову про це розказуєш?
 Вони якраз проминули порослу густим чагарником улоговину, на відкритому місці вибоїста піщана стежка стала майже прямою. Вітер шарпав пожовкле листя, ліс зловісно шумів, похитуючи гілками. На узліссі було ще досить безпечно, але Гуго сильніше стиснув гладеньку дерев’яну ручку ножа.
– Так того ж… Хай краще мужики зберуться… всі. Та і вб’ють… його.
– Краще не вбивати.
Гуго протяжно видихнув і озирнувся. Його завжди обеззброювали прості слова брата Франциска. Неймовірно, але той завжди мав рацію.
Тільки не тепер, коли зібрався на неминучу погибель.
Ще й усміхався, дивлячись на дерева край лісу, до якого прямував. Зелене, жовте, багряне – розмаїття барв оживлювало цей похмурий осінній ранок.
Брат Франциск був людиною дивною й незбагненною, він пояснював Слово Боже квітам, деревам, птахам. І оце зараз обличчя його було таким натхненним, ніби й справді почне проповідувати, звернеться до неба чи вітру, а може навіть і до хмар, які сунуть за низький обрій, темнішають, важчають, віщуючи наближення довгих холодних дощів.
– Все одно… – знову загудів собі під ніс насуплений Гуго. – Вовків завжди вбивали… і будуть. Особливо перевертнів… Бо.. треба… Це ж не люди! А як же… Боронитись від них…
Він думав, що Франциск не слухає, але той відповів:
– Я не можу нікого засуджувати. Жодне створіння Боже.
– Навіть вовкулаку?!
– Особливо його.
– Ну чому? Чому ти… так ризикуєш?! – пристрасно вигукнув Гуго.
Але брат Франциск відповів тихо й цього разу повернувши голову й дивлячись прямо в очі:
– Бо ми, люди, – найрозумніші створіння. Тому повинні поводитись мудро.
І ласкаво додав:
– Ти вчиниш правильно й мудро, якщо зараз повернеш назад. Далі я піду сам. Повертайся. Так треба.
Гуго чекав цього. Тому все продумав наперед і не сперечався.
– Ну, тоді… З Богом. А якщо… не прийдеш до обіду… Тоді… шукатимемо.
Він ще трохи постояв, спостерігаючи, як іде до недалекої вже опушки брат Франциск. Тендітний, як гілочка. Спустив на плечі капюшон. А коричнева ряса тріпоче, наче листя на вітрі.
Гуго перехрестив його, зітхнув і пішов назад. Але тільки до яру. Там звернув убік і побіг низом, по дну, плутаючись у густих хащах, зачіпаючи хабітом за гострі галузки.
Нарешті вибрався нагору, вже у лісі. Сторожко пішов уперед, ховаючись за товстими стовбурами.
Брата Франциска помітив здалеку.
Тихенько наблизився. Присів. Потім став рачки. Пожухлий листок зірвався з клена, накрив зверху Гугову руку, і вона враз стала схожою на лапу тварини. Чернець не ворухнувся. Спостерігав.
І побачив вовка.
Не далі, як за двадцять кроків од тендітної фігурки брата Франциска.
Величезний звір. Більший, ніж можна уявити. Сидить на задніх лапах, мов пес. Якщо піднявся б на весь зріст, був би вищий навіть від могутнього молодця Гуго.
Шерсть світло-сіра, срібляста, густа й пухнаста. А жовті розкосі очі увиразненні чорними ободками. Перевертень. Сильний, небезпечний, обережний і розумний хижак.
А Гуго мав лише ножа. Хоч і найбільшого в убогій монастирській кухні.
Цей вовчисько-чаклун уже загриз кількох добре озброєних лицарів.
І зараз міряв поглядом беззахисну постать маленького монаха, котрий відважно звертався до нього, дзвінко вимовляючи кожне слово:
– Ти – такий же витвір Божий, як і я. Ми – діти Господні, значить, брати. Хіба братам пристало ворогувати? Пропоную тобі угоду. Люди щотижня приноситимуть на узлісся їжу. Вівцю чи теля. А ти ніколи нікого не чіпатимеш. Ніколи й нікого. Згода?
Гуго затамував подих, готовий кинутись на звіра – з ножем а чи й голіруч.
Але хижак подивився довгим чорно-жовтим поглядом і неквапно кивнув сріблястою головою.
І потрусив у глибину лісу. За марево жовто-зеленого листя.
А брат Франциск нахилився, потім і присів біля великого гнилого пня. Захоплено щось розглядав.
Гуго повільно пішов до нього, старанно обминаючи сухі гілки, які могли хруснути під ногами.
Але Франциск, навіть не повертаючись, відчув його присутність:
– Поглянь, яке диво досконалості! Яскраві, веселі, пахучі! – він виразно потяг носом. – У маленьких шляпки – опуклі, а у більших – увігнуті, наче лійки! А подивись на ніжки – які вони пружно-ребристі! Видно різець Вічного Майстра! Навіть цар Соломон у всій своїй пишноті не виглядав так розкішно, як вони! Воістину, Бог дає Своє Царство малим і смиренним. І вони славлять Творця без мови та без слів, лише своєю присутністю в світі.
Це були звичайні оранжеві лисички. Цілий виводок міцненьких м’ясистих грибів. А поодаль з рідкої трави виглядали такі ж жовтогарячі шляпки. Ще та ще.
– Ну… тут їх… того… Вистачає.
– Так, буде і нам, і лісовим мешканцям. Де твій ніж? Давай сюди, зріжмо.
Гуго ніяково відвів полу свого вилинялого плащика й витяг ножа. Тримав у кулаку, лезом униз - наче злочинець. Зате брат Франциск взяв дерев’яну ручку зі спітнілих пальців Гуго так, як і слід брати кухонне начиння – вправно, але байдуже. Одразу ж почав зрізати тугі оранжеві лисички й нанизувати їх на довгого прутика.
Раптовий промінь золотаво вистрелив крізь хмари і крони дерев, упав на руде листя під ногами, віддзеркалився від широкого леза. Брат Гуго на славу відполірував його своїм плащем. Але зараз хвилювався іншим:
– Так ти думаєш… сподіваєшся… Йому можна… вірити? Звір… він – звір і є. Хоч і перевертень. Він – не людина. І не може… Як людина…
Брат Франциск зрозумів його:
– Господь створив величного звіра, створив його з любов’ю. Щоб він жив і був би для чогось корисний. І ми даємо йому надію. Щоб своїм існуванням славив Всевишнього. Як і це небо, і хмари, і кожне дерево. Дивись, – він підняв із трави золотистий кленовий листок, накрив зверху своєю долонею, – дивись, як дивно він нагадує руку людини. Це не може бути випадковим.
І брат Гуго вкотре мовчки погодився.
Назад вони йшли удвох. Було вітряно. Хмари то насувались, то відлітали, і тоді визирало сонце й на душі ставало тепло та променисто.
* * *
Монах Гуго багатьом розповідав про побачене. Але його кострубатим розповідям і вірили, й не вірили. У ХІІІ столітті, як і тепер, скептиків вистачало.
Проте в Умбрії всі знали, що вовк-перевертень не порушив угоди. До самої своєї смерті.
* * *
1979 року Папа Іван Павло ІІ оголосив Франциска з Ассізі покровителем всіх, чия діяльність так чи інакше пов’язана з екологією.
Персональний сайт Світлани Горбань та Наталі Лапіної
|
|
